Церква Святого Миколая

Історія

У першій половині XIV ст. Глиняни входили до складу Галицько‑Волинського князівства. 12 травня 1397 р. Владислав ІІ Ягайло надав Глинянам Магдебурзьке право. Король передав глинянські маєтності шляхетському роду Крушельницьких. XV ст. місто було центром найменшого в Галичині повіту.
На момент входження Галичини до складу Польщі Глиняни були важливим оборонним центром, тут неодноразово відбувалися військові збори. Оскільки місто стояло на шляху до Чорноморських портів з Магдебурга, через Краків — Перемишль на Київ, в ньому активно розвивалися торгівля та ремесла. Місто швидко розросталося. 1621 р. тут зафіксовані три синагоги, дві церкви та костел. Від XVII ст. Глиняни стали одним із центрів ткацького художнього промислу, зокрема, килимарства.

Після першого поділу Польщі 1772 р. Глиняни стали власністю магнатського роду Потоцьких. Розвивалась торгівля і ремесла, особливо ткацтво, працювали млини та пивоварні. 1866 р. в Глинянах організували художньо‑промислове «Ткацьке товариство» та відкрили ткацьку школу. 1921 р. в місті було створено килимову фабрику, продукція якої експонувалася на виставках у Варшаві, Парижі, Нью‑Йорку і, зокрема, відзначена золотою медаллю на виставці у Познані 1929 р. До 1939 р. глинянські килими здобували нагороди на міжнародних виставках у Парижі та Нью‑Йорку [3].

Окрасою Глинян є його церкви. На пагорбі височіє монументальний мурований храм Святого Миколая, побудований 1894 р. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. На цьому місці колись було кілька поколінь дерев’яних церков. Про ці часи нагадує давній кам’яний хрест. Освятив храм Львівський греко‑католицький архиєпископ Сильвестр Сембратович. Побудована церква стараннями пароха о. Филимона Решетиловича, який був знаним у місті культурним діячем москвофілом. Він підтримував одну з читальнь Глинян – «Імені Качковського». Отець радо вітав російські війська, які увійшли в Глиняни у серпні 1914 р. А вже наступного — 1915 р., після повернення австрійсько‑німецьких військ, кілька десятків родин звеличників царя, серед яких був Ф. Решитилович, подалися за російськими загонами у Росію. З часом злощасні біженці повернулися додому, за винятком отця, який дорогою помер [2].

За радянських часів церкву закрили. Довгі десятиліття вона стояла з повибиваними вікнами та дверима, занедбаною покрівлею, порослою кущами. Люди згадують, що в храмі вирізали усі ікони. У ній влаштували склад і хлів з нутріями. Богослужіння в церкві відновили 30 січня 1989 р.

Архітектура

Мурована церква Святого Миколая в Глинянах збудована 1894 р. за проєктом Сильвестра Гавришкевича. Її пропорційний лад, архітектурні форми та декор виконані у руслі стилістики історизму з послідовним звертанням до національної української спадщини. Хрещата триверха споруда синтезує виразну осьову орієнтацію схід‑захід з хрещатим планом. Зовні вівтар, нава та нартекс увінчані півсферичними банями на масивних гранчастих барабанах. Укорочені рамена трансепта вкриті двосхилими покрівлями [1, с. 59]. Торцеві фасади вирішені як двох’ярусна ордерна побудова: масивні тосканські пілястри, типові для античної римської архітектури, підтримують легкі три чвертні колонки з кубовими капітелями, характерними для візантійського мистецтва. Окремі формотворчі принципи архітектор запозичив у львівській маньєристичній архітектурі XVI ст. Це, зокрема, своєрідно інтерпретований дорійський фриз, що оперізує будівлю, вінцеві карнизи з модильйонами та неузгодження ордерних членувань. Такі риси еклетичного поєднання різнорідних елементів були загалом показовими для художньої культури другої половини ХІХ ст.

Інтер'єр

У вирішенні інтер’єру традиційні світоглядні уявлення продиктували необхідність розширення і виділення центричного підкупольного ядра, виявлення конструктивної та символічної ролі центрального купола. Величний купол владно підпорядковує собі всі інші форми. Могутні пілони, що підтримують купол, звернені до центру гранями, візуально фіксуючи розвиток рукавів хреста. Провідним мотивом є урочистість, розкриття внутрішнього простору у висоту. Стіни бабинця огортають металеві ґратки хорів.

Храм сприймається як цілісний художній організм, оскільки практично усі елементи обладнання (іконостас, вівтарі, амвон, синтрон тощо), що були виконані в останньому десятилітті ХІХ ст. позначенні мистецько‑стилістичною єдністю. Традиційно тим об’єднавчим центром був іконостас.

Бічні вівтарі Богородиці Неустанної Помочі та Святого Миколая продовжують іконографічну програму намісного ряду іконостасу. Вони мають репрезентативну двох’ярусну архітектурну композицію: нижній ярус з центральним образом завершується кріпованим антаблементом, верхній — має вигляд едикули, по центру якої міститься ажурний медальйон з символічним поєднанням хреста й Євангелія, що втілює Спаса Вседержителя та віру в перемогу християнського віровчення.

У Горному сідалищі повністю збережені автентична архітектоніка та різьблення, а також три ікони верхнього ярусу кінця ХІХ ст. Центральний образ відтворює фронтальну постать Миколая Чудотворця, бічні сцени належать до житійного циклу. Одна з них відтворює сюжет про порятунок трьох мешканців міста Мири, яких несправедливо засудили до страти. Обрано момент, коли святий постав перед царем уві сні та наказав звільнити несправедливо засуджених. Інше диво не має історичного підґрунтя. Моторошна подія «Дива воскресіння дітей» є пізньосередньовічним доповненням житійного циклу Святого Миколая. Вона розповідає про замаринованих у бочці трьох дітей, яких різник заманив у свій будинок і планував продати як шинку. Дуже популярний сюжет, іконографія якого значною мірою зумовила те, що Святого Миколая вважають покровителем дітей.

Непримітний пристінний амвон, один з небагатьох, що має дверцята в заплічнику, з входом із ризниці.

За усною традицією, 1905 р. Андрей Шептицький цільово для глинянської церкви привіз плащаницю зі Святої Землі.

Ікону «Богородиці з Дитятком» та житійну ікону Святого Миколая «Диво порятунку від бурі» для конструкції феритрону ХІХ ст. виконала відома львівська малярка Любов Яцків.

Іконостас

У композиції іконостасу митці усвідомлено орієнтувалися на місцеву традицію, прагнули зберегти і продовжити реґіональну духовну ідентичність. Зокрема, його програма й архітектоніка базуються на шанованій сакральній пам’ятці – іконостасі XVIII ст. з занедбаної дерев’яної церкви Успіння Пресвятої Богородиці, що розташовується неподалік.

Високий іконостас укладений шістьма чинами ікон. Нижній ярус має горизонтальну будову рядів. Празничний, апостольський та пророчий чини вирізняються ступінчастим укладом, енергійними кріпованими карнизами. Активно застосований ажур у різьбленні колон, обрамлень, консолей тощо. Пластичне різьблення у високому рельєфі відтворює мотиви виноградної лози та акантового листя, поєднання яких втілює світлу ідею Воскресіння. На жаль, ікони були знищені радянськими функціонерами.

Ікони

У церкві зберігається ікона Тайної Вечері 1887 р., яку перенесли з сусіднього дерев’яного храму Успіння Пресвятої Богородиці.

Стінопис

Поліхромію храму виконав Северин Борачок (на окремих фресках зберігся підпис автора). Митець закінчив Краківську академію мистецтв, пізніше продовжив навчання у Франції, де брав активну участь у складі «Паризької групи». За сприяння митрополита Андрея Шептицького, молодий маляр упродовж 1932–1934 рр. виконував стінопис церкви Святого Миколая.

Розпис чітко зонований, зображення сюжетних сцен органічно поєднується з орнаментальними композиціями. Саме орнаменти найповніше відображають самобутній творчий метод автора, який прагнув традиційним символічним мотивам надати модерного виразу.

Залежно від задуму автора орнаментальні композиції є стилістично вкрай неоднорідними. Орнаменти виконані у жвавій акварельній гамі, не конкуруючи своєю легкістю з зображеннями святих, не тільки об’єднують загальну композицію, а й збагачують її символічними сенсами. Натомість народні взори виконані у більш жорсткій графічній манері утворюють чіткі орнаментальні рами для багатофігурних композицій. Неперевершеним за вишуканістю колориту є декоративне вирішення софітів підпружних арок — стилізовані орнаменти виноградної лози, пінії, ангельських крил, що своєю щільною фактурою нагадують переплетіння глинянських килимів, додатково підкреслюють архітектоніку споруди.

У занедбаній за радянських часів церкві поліхромія С. Борачека практично була втрачена, від неї залишилася слабка тінь з вицвілими кольорами. Після відновлення богослужіння віряни почали помічати дивні речі: фрески поступово «самовідновлювалися»: кольори ставали більш насиченими, а рисунок — чіткішим. Такі народні перекази є виявом історичної пам’яті, важливим свідченням міфологізації місцевої культурної спадщини та кодування в образі-символі «самовідновлення» ідеї відродження та невмирущості Української церкви.

Пов'язані покликання

1. Студницька М., Студницький Р. Церкви Галичини кінця ХІХ – першої третини ХХ ст.: художній образ храму. Львів: ЛНАМ, 2016. 252 с.
2. Хамула М. Глиняни – місто моїх килимів. Лондон: Українська Видавнича Спілка в Лондоні, 1969. 139 с.
3. Глиняни - Глиняни (hlynyany.org)